Наявність та функціонування (коли формального, виключно на папері, а подекуди і дійсного) різномаїття безлічі філіалів міжнародніх інституцій (навіть тих, репутація котрих є більше ніж сумнівною), більше сотні політичних партій, сонму невідомих навіть трудівникам профспілок, громадських об'єднань найрізноманітніших спрямувань, релігійних конфесій з найнеймовірнішими обрядами та формами поклоніння, транслювання на телеканалах передач з смакуванням всих норм аморальності та збочень, в багатьох марновірів витворили помилкову уяву про рівень демократичності нашого суспільства. Навіть попри присутність посилених нарядів міліції, безперешкодне проведення більшості масових заходів (котрі нерідко не несуть жодного змісту й не мають навіть мінімальної частки суспільної ваги), загал змушують повірити в цілковиту вседозволеність. Тим самим, відбувається брутальна дискредитація початкового значіння цього соціального та політичного устрою. Нагадаю, що згаданий щойно термін в дослівному перекладі означає народовладдя. Народ — це свідома власного призначення, й цілком цілеспрямована етнічна спільнота, а не тупа, всепоглинаюча, позбавлена будь-якого ідейного та ідеологічного підгрунття отара двоногих істот, з цілковито атрофованими людськими та національними почуттями. Досліджуючи коріння нинішніх негараздів, неважко дійти висновку, що свідомо дискредитоване та брехливо потрактоване значіння термінів народ і демократія, є вигідними нинішнім можновладцям, й водночас такими, котрі суперечать національним потребам автохтонів, себто українців. Погодившись з безальтернативно нав'язаним трактуванням себе як безликого “громадянина України”, (а не українця, повновласного господаря власної, Богом даної землі), загал й надалі залишається позбавленим змоги реально впливати на суспільні процеси. Таким чином, стверджувати про існування в Україні демократії та демократичних принципів більше ніж недоречно.
Перш ніж спробувати віднайти шлях виходу з затяжної і загрозливої для подальшого існування українців кризи, варто тверезо оцінити нинішнє незаздрісне становище, й сміливо назвати всі процеси власними іменами. Понад триста п'ятдесят років Україна була окупована Росією. Найрізноманітніші реформи, пертурбації та зміни соціального й політичного устроїв в кремлівських берлогах, жодним чином не стосувались України й українців. І в часи необмеженого монархізму, і в період нівелюючого особистість комунізму, нас брутально асимільовували, нещадно винищували, й потрактовували як частку якоїсь великої, але цілком чужої рідному духові й менталітету спільноти. Протягом цього періоду, з числа найгірших, безпринципних, позбавлених найелементарнішого почуття патріотизму, та зумисне населених супроти волі наших предків чужинців, в Україні витворилась ціла каста здатних за будь-яких умов пристосуватись можновладців. Окупаційна адміністрація зуміла факт постання незалежної України використати з вигодою виключно для себе, та поставити його на службі власних забаганок. Відмовлявши українцям в часи СРСР в праві на життя в власній державі, нині вони іменем цієї (так ненависної ще вчора) держави, здійснюють зовнішню й внутрішню політику. Їхні лицемірство й нещирість очевидні, а ціна їхньої “державотворчої діяльності” - суцільний негатив. Не маючи на те жодного морального й юридичного права, вчорашні функціонери окупаційної адміністрації, під тиском обуреної її бездіяльністю громадскості та світової спільноти, витворили Конституцію, котра формально надала чимало прав і можливостей. Задекларовані на папері притаманні демократичним спільнотам принципи (нехай і з певними застереженнями) багатьма сприйнялись як нагода вільно здійснювати сповідувані переконання. В дійсності, божевільна реальність зрівняла перед бездушною буквою закону садиста-енкаведиста (бійця загородзагонів), й багатолітнього політв'язня, котрий карався концтаборами за нелицемірну любов до України. Укладачі Конституції й Карного Кодексу, чомусь забули що зрівнювати в правах й можливостях жертву (всих, хто в часи відвертої окупації намагався протистояти несправедливості) й насильників (лакеїв котрі “вірою й правдою” служили окупаційній адміністрації, або навіть були приналежними до неї безпосередньо) — аморально й несправедливо. Наявні “стартові можливості” задля здійснення задекларованої “демократії” також далекі від того аби бути рівними. Милостиво дозволивши загалові сповідувати будь-які погляди, влаштовувати щирі й божевільні вертепи, видавати найрізноманітнішу літературу, лаяти найостаннішими словами опонентів з аналогічних за суттю середовищ (з владною верхівкою включно), не полишаюча політичного та економічного Олімпу від часів зникнення почилого не в Бозі більшовицького Союзу окупаційна ( а нині постокупаційна) адміністрація, продовжує тримати в своїх цупких пазурах всі владні важелі. Викохана й випестувана нею зміна, вирізняється ще більшим цинізмом. Нинішня українська демократія обмежується правом на спробу вільно оприлюднити власні погляди. Нам дозволяють власним коштом вшановувати героїв котрі в часі Другої Світової змагали за незалежність, але справедливі заклики про необхідність притягти до належної відповідальності винних й причетних до «розкуркулень», голодомору, розстрілів, виселень та репресій, потрактовують як замах на свободу. З цієї причини, найрізноманітніші духовні пошесті й моральна скверна — легітимізовані, войовничі, безкарні — унеможливлюють будь-які наші спроби одужати, а примітивність і несмак проголосили взірцем для побутового копіювання. Варто зрозуміти, що безперешкодне оприлюднення власних поглядів і бажань та спроб навіть в рамках чинного закону втілити їх в життя, не є тотожними поняттями. Спробуйте дієво повернути народові незаконно приватизовані підприємства, таємно, за безцінь привласнені об'єкти й навіть землю. Наважтесь не лише на шпальтах малотиражної газети, а чином протидіяти щорічно влаштовуваному в травні вшануванню вчорашніх вбивць й насильників СМЕРШу, і ви відчуєте на собі тиск всього злочинного апарату постколоніальної адміністрації. Саме вона, в особі челядників всих рангів й рівнів, є єдиними хто здійснює в Україні владні повноваження. Народові, як і в часи відвертої московської окупації, відведено незаздрісну роль статиста. Будь-які непідконтрольні владі явища та заходи суспільної ваги, потрактовуються як замах на державний суверенітет та загроза національній безпеці. Неймовірно, але факт: патріотів й непозбавлених гідності прихильників демократії проголошують “деструктивним елементом”.
Попри малоприємну, навіть трагічну реальність, шлях до встановлення дійсно демократичного (себто такого котрий здійснюється народом і для народу) устрою — існує. Головною передумовою запущення його механізмів є цілковите усунення від влади етнічних чужинців, та законодавча заборона працювати в усих гілках влади (себто законодавчій, виконавчій та судовій), фінансово-банківській та підприємницькій галузях, осіб котрі заплямували себе співпрацею з окупаційною та постколоніальною адміністраціями. Історія й нинішнє буття засвідчили що чесних, працьовитих й освідчених, серед українців чимало, тож заяви про відсутність не лише належної, а суттєво кращої заміни не відповідають дійсності. Ці дії не є ознакою ксенофобії і помсти. Вони є природнім кроком і не позбавленим логіки шляхом, мета котрого узабезпечити націю від цілеспрямованого винародовлення.